Переписана історія

У 2000-х рр. у Росії відбулося повернення до радянського міфу Великої Вітчизняної війни, який повинен був забезпечити збереження російського впливу на пострадянському просторі. Історія в даному випадку є інструментом політичної боротьби.

Відставка російського президента Б. Єльцина знаменувала кінець короткого періоду демократизації Росії. У 2000-х рр. відбулося переформатування російської національної ідеї – її переодягнули в гімнастерку солдата Великої Вітчизняної війни. У країнах Східної Європи радянський «воїн-визволитель» залишив про себе неоднозначну пам’ять. Тому агресивна зміна російської історичної політики призвела до «війни пам’яті» з Польщею, Україною, Латвією, Литвою та Естонією.

Українці, як і мешканці країн Балтії, мали в Другій світовій спільний інтерес – визвольний. Опустимо україно-польський конфлікт інтересів, передусім – територіальний. Бо Польща після травня 1945 року опинилася в такому ж становищі, що й Україна. Аби два поневолені народи не почали шукати спільної мови проти “воїна-визволителя”, їх заздалегідь посварили, надовго розмежувавши кривавою пам’яттю. Країни так званого “соцтабору”, включно зі Східною Німеччиною, котру СРСР взяв військовим трофеєм, почали підніматися проти своїх “визволителів” на початку 1950-х років, уже після смерті Сталіна. До того часу активного руху опору “визволителям” не фіксується. Натомість в Україні та балтійських “радянських” державах збройний опір радянській владі в той час лиш почав спадати через фізичне винищення частини здатних опиратися, ув’язнення в табори на тривалі строки інших та остаточне залякування мирного населення – завдяки регулярним акціям пацифікації (упокорення) на місцях.

Якби йшлося про справжню перемогу над окупантом та агресором, жодних рухів опору “визволителям” історія б не знала. Тому правильно казати про завершення активної фази Другої світової війни в Європі у травні 1945-го, в світі – у вересні того ж року, коли було розгромлено Японію як головного противника США. Але війна тривала далі на визволених, а точніше – наново окупованих територіях. Бо радянська Росія ще від січня 1918 року проявила себе державою-агресором з апетитами, аналогічними апетитам нацистської Німеччини.

Історична політика путінської Росії визначається політичною кон’юнктурою, що зумовлює її непослідовність. З одного боку Росія заперечує право інших переглядати історію війни, проводить агресивну інформаційну політику щодо країн пострадянського простору, звинувачуючи опонентів у фашизмі. З іншого – російське керівництво не бачить суперечності у впровадженні георгіївської стрічки в якості нового символу перемоги або написання нової історії Криму, яка обґрунтовує історичні претензії Росії на півострів.

Керівництво Росії своєю агресією проти України фактично зруйнувало систему колективної безпеки, створеної після Другої світової війни. Був порушений базовий принцип міжнародного права – непорушність післявоєнних кордонів. Тим самим Росія вдалася не лише до «переписування історії», а й до юридичного перегляду результатів Другої світової війни, яка просто списується з порядку денного як історичний урок відплати агресорові.

 

Close
Натисніть Like і читайте важливі новини в Facebook:
error: Content is protected !!